Рослини в житті українців. Історичний аспект


Сентябрь 11th, 2010

В Україні здавна вважають вербу і калину священними: «Без верби й калини нема України». Звичай святити вербу був запозичений християнською релігією з астрального культу наших предків. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, за космогонічними уявленнями народу наша Галактика є початком утворення Всесвіту — берегом космічного океану. Обряд хльоскання вербою означає поєднання людини з Космосом, можливість відновлення сили і здоров’я. Це був звичай близький за змістом до обряду занурення у священні води Бугу в Україні і Гангу в Індії. Окрім верби, садили в Україні також липу, що присвячувалася матері-Воді, дуб символізував Перуна й Сонце, береза присвячувалася Ладі, клен — Полелю.
Калина також символізувала свято Коляди, Різдва світу. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки. Біля хати завжди садили калину, взимку її ягоди клали між шибками. Досі існує повір’я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім’ї з’явиться продовжувач роду — син. Калиновий чай — найкращі ліки від застуди. Важлива роль належить калині в різних обрядах, особливо на весіллі (оздоблювали весільне гільце). Про неї складено безліч пісень, приказок: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «Дівчина, як калина» тощо.
Шанування дерев бере свій початок з сивої давнини, коли наші предки поклонялися деревам, як Богам. Ось як в апокрифах описувалося Дерево Життя: «А посреди Раю Древо Животное, єже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покривасть вітвям весь Рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісходить от него сладкое благоухание (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочников» (О. Афанасьев).
Дерево Життя — один з найпоширеніших мотивів народного мистецтва, особливо на вишитих рушниках. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; тут росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні гуляння. У Києві відомо кілька таких гаїв. На думку Євгена Аничкова такий гай був на місці Києво-Печерської лаври. Священним гаєм був також Шулявський гай на березі річки Либеді, який під час громадянської війни був вирубаний. Хоча ще в минулому столітті Шулявський гай («Кадетская роща» — назва від кадетського корпусу, збудованого в 1857 р.) був улюбленим місцем відпочинку киян.
В Україні подекуди й досі збереглися звичаї «залякування» неродючих дерев, які, вірогідно, є передхристиянськими, глибоко народними. На Святий вечір або на Новий рік господар іде в сад із сокирою і погрожує неродючому дереву, що зрубає, якщо наступного року воно не вродить: «Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю» (записав Б. Грінчснко від свого діда).
Звичай шанувати священні дерева міцно увійшов до ментальності українців. Дерево, якому судився довгий вік, стає священним. Так на Рівенщині є дуб, якому близько 1300 років. Це найстаріше дерево в Україні. Священними також вважають дерева, з якими пов’язані історичні постаті та легенди. В с. Верхня Хортиця росте дуб, під яким відпочивали Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Микола Лисенко. Цьому дубові 800 років. У народовір’ї дуб вважався деревом Перуна, нині його шанують за міцність, красу, довговічність. «Міцний, як дуб» — кажуть про сильного чоловіка. Дубові приносили в жертву вепра, а тепер можна почути приказку: «Дуб — дерево хороше та плоди його свиням годяться». Свинина лишилася жертовною їжею на Різдво, проте самій тварині дісталося негативне забарвлення, її почали вважати нечистою, диявольською. Під впливом церковної літератури часом змінювалося ставлення до багатьох рослин, тварин і явищ, ставало суперечливим, а іноді й незрозумілим.
Так верба, яка одвічно шанувалася в Україні, яка запишалася в обряді Вербної неділі, ранніми християнами вважалася нечистою. Вишня використовувалася в Новорічній обрядовості задовго до привнесеного Петром І звичаю ставити ялинку, її викопували восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Нового року. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до Нового року вона зацвітала, це був добрий знак. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовір’я (саме Новий рік — свято Прабога Сварога). Тому логічно буде вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній). А в тому, що Бог в дохристиянській вірі вважався вишнім, не може бути сумніву, оскільки церква запозичила термінологію, яка існувала задовго до прийняття християнства: Бог, молитва, гріх, жертва, сповідь, храм, рай, пекло, душа, вінчання та ін. Таким чином, назву вишня слід розуміти як «божественне дерево». Хата у вишневому садочку — одвічне замилування українського народу. Вона оспівана багатьма письменниками. Тому Шевченківський «садок вишневий коло хати» став символом України, рідним, близьким образом. Яблуня відома в Україні не менше. З незапам’ятних часів у дикому стані вона була поширена на всій Україні. Яблуко стало символом кохання і родючості. Про особливу плодючість яблуні знали вже трипільці, коли зображали насіння яблуні на своєму посуді. Вже за часів Київської Русі було відомо кілька рецептів зберігання яблук взимку, сушіння, квашення, приготування солодощів.
Про плодючість яблуні може свідчити такий факт: у селі Андріївці на Сумщині одна 150-річна яблуня кореневими відростками і насінням своїх плодів породила цілий яблуневий гай, площею півгектара. Лісовими яблуками любить ласувати ведмідь, тому вірили, що найкраща яблуня та, на яку він поставив свою позначку: улюблене дерево ведмідь дряпає кігтями. Саме такі дерева відшукували навіть дикі кабани, стежачи за ведмедем, і відбираючи натрушені ним плоди. Дикі яблука люди використовували як корм для домашньої худоби.
Яблуні й груші шанували ще в античні часи, записи про це можна знайти в давніх літописах як в Греції, Римі, так і в Київській Русі. Про лікування плодами груші було відомо ще в давньому Шумері. Українці з сушених яблук і груш варили узвар, який був також і обрядовим напоєм, наприклад, на Різдво.
Нині українськими селекціонерами виведено чимало сортів плодових дерев, в тому числі й груш. Найбільш незвичайною є груша-писанка, яка росте в Макарівському районі на Київщині. її плоди мають оригінальне забарвлення, схоже на писанку, розмальовану червоними, зеленими й жовтими смугами.
Ясень — чоловіче дерево, адже з його деревини робили озброєння воїнів ще за скіфської доби. Ясень вважався символом війни: якщо ворогові присилали гілку ясеня, це означало початок війни або попередження. Хоча використовували дерево ясеня і в побутових цілях для виготовлення посуду, ложок, колисок, меблів, а також в суднобудуванні. Клен найбільше використовувався на виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. В Карпатах паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: «Посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини — червону калину».
Крім калини, в Україні широко використовували горобину, яка також має червоні ягоди і довго зберігається на дереві, ваблячи до себе птахів. За кількістю горобини могли передбачити, якою буде зима: якщо ягід було багато, чекали холодної сніжної зими. Горобину знали ще скіфи. Вергілій писав, що скіфи довгими зимовими вечорами пили напій з горобини. Спосіб приготування вина з горобини і меду дожив до наших днів. Квіти горобини здавна додавали до чаю, це надавало йому смаку мигдалю. Горобина також використовувалась в багатьох обрядах. Як оберег її садили біля хати, на Купайла гілочки горобини чіпляли на кожні двері, щоб уберегтися від злих духів та хвороб.
Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашої ери, схрестивши терен з аличою, наші предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб у давнину — до двору, обсадженого терном, не міг пробратися ніякий дикий звір. Пізніше стали вважати, що терен захищає від нечистої сили. Таке практичне значення цього невисокого деревця. Та є ще й дуже цікава легенда. Одна з порід терну — диптам — отримала назву «неопалимої купини». В перекладі з церковнослов’янської купина означає «кущ». Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Отже, ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших предків: вважалося, що з неопалимої купини виходить Бог, щоб показати людям істину. Пізніше ця легенда увійшла в Біблію, де розповідається, що вперше Бог явився Мойсею з неопалимої купини. В Україні з неопалимою купиною пов’язаний образ Богині-Матері, а по прийняттю християнства — Діви Марії; образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння.
Береза завдяки своїй білій корі стала символом чистоти, дівочої ніжності. Вона також вважалася оберегом від злих духів, тому її часто садили біля хати, щоб милувала око і захищала садибу. Широко використовувалась кора берези — береста — для «берестяних грамот». На ній вчилися писати учні, на ній писали листи, різні побутові записи тимчасового значення. Отже, в часи, коли папір був занадто дорогим і використовувався для книжок, побутувало письмо на бересті. Для цих грамот бересту знімали так, щоб не пошкодити самого дерева, адже місця, де був знятий тонкий шар кори, мають властивість нарощувати нову кору.

Комментарии закрыты.

Полезно
Статистика: